Я запам'ятаю цей день назавжди
Я запам’ятаю цей день назавжди.
Десяток викликів за одну зміну. У нашій бригаді лише двоє – я і водій. Я не з тих, хто заповнює папери, коли можна допомагати пацієнтам. Заповнюю основне, пишу діагноз – і їду на наступний виклик.
За роки роботи я дещо зрозумів про страх. Він нікуди не зникає. Він проявляється тремтінням у колінах, спітнілими долонями, стисненням у грудях. Але ніколи – перед пацієнтами. Я довів це до автоматизму. Все, що раніше лякало мене, стало просто ще одним сценарієм в алгоритмі дій.
А потім стався вибух.
Підняли всі вільні бригади. Ми дісталися місця менш ніж за 10 хвилин. Десятки людей у паніці вибігали з торгового центру. На місці – лише дві бригади. Нас оточили всі, хто вирішив, що йому потрібна допомога – кровоточиві рани, важкі забої, біль у грудях і неприхований людський страх.
Секунди на те, щоб окинути поглядом натовп. Чи є зараз хтось у критичному стані? Бо найгірше – там, під завалами. Рятувальники, які прибули трохи раніше за нас, уже виносили перших постраждалих на ношах. Один. Другий. Третій.
Немає часу відкривати блокнот і записувати дані кожного. Не тоді, коли треба лікувати тих, кому це потрібніше за все.
Потім стався другий вибух.
Хотів би розповісти більше, але те, що написано вище, передає суть. Через години, коли зміна ще далека від завершення, ти продовжуєш приймати нові виклики. Лікуєш, навчаєш, заспокоюєш. Не думаючи про те, що сталося вдень.
Повернувшись на станцію, давши собі кілька хвилин, щоб опанувати себе, сідаєш за електронну та паперову документацію. Попри втому. Попри кількість пацієнтів. Ти продовжуєш працювати. Описуєш кожну людину, за чиє життя і здоров’я ти відповідав.
І в такі моменти все, що може полегшити цю роботу – систематизувати інформацію – перестає бути просто інструментом. Воно стає опорою.
Але тут-таки натикаєшся на недоліки. Інструменти, які не витримують постійного використання. Альтернатив немає. А в протоколах про них навіть не згадується.
Робота зі штучним інтелектом означає детальне диктування, особливо коли йдеться про реальні ситуації. Щоразу ти доопрацьовуєш свої запити, щоб отримати кращу відповідь. Починаєш сам знаходити закономірності. Дивишся, як це роблять інші. Береш до уваги зворотний зв’язок. Вивчаєш правила гри.
І тоді приходить розуміння: справа не лише в економії часу на документації. Справа у створенні того, що реально працює в полі.
Саме тому я йду в HealthTech.
Щоб створити щось по-справжньому потрібне.
Якщо ви працюєте над чимось, що могло б підтримати таких людей, як я – в кузові швидкої, після зміни на кшталт цієї – давайте поговоримо.